Особливими декоративними якостями вирізняються рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами — квітами, букетами, вазонами). Поціновано мистецтво заслужених майстринь народної творчості Віри Зайченко (1938–2014), Наталії Черняк (нар. 1940), Ганни Григоренко (1944–2006) та інших. Виховання інтересу до зображувальної діяльності.
Займаючись таким видом рукоділля, можна приємно провести час і створити оригінальні вироби для себе або своїх близьких. Народне мистецтво, яке було однією з найголовніших основою сільської сукупності. Це простота геометричних форм художніх виробів і орнаментальних мотивів, їх заповнюють. Це використання різноманітних, але тим не менш простих матеріалів. Найпоширенішими були глина, камінь, дерево.
При їх виготовленні використовують традиційну техніку перебору з ремізночовниковим ткацтвом. Усе це в комплексі вирізняє ці вироби в окрему стильову групу. Основними осередками килимарства в 20 ст. Були смт Решетилівка на Полтавщині (заслужений майстер народної творчості України Петро Шевчук, нар. 1959), с. Дігтярі на Чернігівщині (заслужені майстри народної творчості Ольга Балун, 1899–1982; Параска Сисуненко, 1915–?); міста Глиняни на Львівщині, Косів і Коломия на Івано-Франківщині, Хотин на Буковині, с.
Обл., Дігтярі (килимарство, рушники, плахт. тканини) в Черніг. Обл., Петриківка (петриків. розпис) у Дніпроп. Обл., Кролевець (кролевец. рушники) в Сум. Обл., Бубнівка (центр традиц. гончарства) і Клембівка (художня вишивка) у Вінн. Обл., Косів (килими, художні вироби з дерева, кераміка, шкіра) в Івано-Фр. Обл., Вижниця (вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням) у Чернів. Українські майстри виготовляли унікальну типологічну групу скляних виробів — фігурний посуд для зберігання рідини (18–19 ст.) у формі тварин і птахів.
Хоча хенд-мейд зараз недешевий, по-справжньому високими гонорарами можуть похвалитися небагато. Продаж виробів за допомогою салонів приносить творцеві лише невеликий відсоток від вирученої суми. Співробітники музеїв і виставкових центрів отримують фіксовану, досить скромну зарплату. Характерними для Полтавщини є одно-двоколірні вишивки, виконані „гладдю”, „вирізуванням”, „виколюванням”, „мережкою” з використанням і рослинних, і геометричних елементів. Своєрідна вишивка рушників, блуз, кептариків тощо – на Гуцульщині та в інших карпатських районах.
Розписна візерункова скриня — атрибут весільного обряду, символ заможності й добробуту родини. І все-таки основним видом декоративно-прикладного мистецтва в Опішні є кераміка — унікальне явище в історії української культури. Свідченням того є проведення міжнародних printo.com.ua та всеукраїнських виставок, симпозіумів, фестивалів, конференцій реалізація творчих проектів. Осередки гончарства виникали історично, відповідно до природного розміщення родовища. Їх назви походять від назв сусідніх селищ. Ці назви сьогодні сприймаються як бренди.
Традиції бубнівської кераміки почали зникати ще за життя відомих майстрів художніх промислів. У 1969 під тиском громадської спільноти в с. Бубнівці почала функціонувати експериментальна гончарня. З ініціативи заслужена майстриня народної творчості України, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України Фросини Міщенко (нар. 1926) відкрито школу для навчання гончарству.
Інформативну (ідентифікаційну) функцію несли елементи колірного оформлення і орнамент, який був широко поширений. Узорами прикрашали одяг, взуття, головні убори, пояси, игольници, подушки, сумки, коробки, кузова, колиски. Орнамент слов’ян, як і будь-яка інша етнічна мова, відрізнявся багатством форм, різноманіттям сюжетів, суворістю і чіткістю побудови.
Вставки з каменів в народі іменувалися словом тас (камінь) або кіз (око). Подібна метафора не випадкова, адже вставні камені осмислювалися як всевидящее око, що стереже, наділялися чудодійною силою. Існувала думка, що перли лікують більмо, корал оберігає від псування і наговору, янтар лікує зоб, перламутр захищає від злого язика і одночасно сприяє життєвому благу, бірюза приносить щастя. Найбільшою ж популярністю користувався сердолік, що вважався каменем благоденствия і радості. У казахів, також як у інших кочових народів, існувала безліч легенд, пов’язаних з ці каменем.